_pictogram.svg.png)
Сьогодні Юрій Павлович Кучінов головний тренер жіночої збірної команди України з важкої атлетики, видатний тренер сьогодення, який вже увійшов в історію. На нього рівняються, в нього вчаться молоді тренери. Але, сам Юрій Павлович зізнається - були часи, коли він зовсім не хотів праціювати тренером.
Ми дізнаємося історію життя та становлення видатної людини з перших вуст - Юрій Павлович про себе (частина 2):
Перша частина за посиланням - uwf.net.ua
Після служби в армії по поверненню додому я влаштувався водієм, відновив заняття важкою атлетикою. Поєднувати заняття та роботу було вкрай складно. Товариші порадили підшукати позмінну роботу, щоб тренуватися у вихідні. Зі мною тоді займався кандидат у майстри спорту, начальник автоколони Одеського аеропорту. Так от він і допоміг мені – взяв на роботу водієм, адже самому влаштуватися туди було дуже складно. Я працював вночі, а потім мав два дні вихідні. Так я опинився у технічній бригаді та вирішив, що потрапив до Раю. Ті, хто мав три роки стажу, отримували пільги – 50% знижку на придбання авіаквитків. Ті ж, хто пропрацював сім років, могли скористатися нечуваним привілеєм – безкоштовним перельотом в межах СРСР раз на рік під час відпустки.
Цей час я згадую з теплом. Я працював і мав вільний час, щоб займатися улюбленою справою – тренуваннями. До того ж, мій товариш, майстер спорту міжнародного класу Валерій Кухарський, тоді влаштовував важкоатлетичні турніри за участю відомих спортсменів світового рівня: Сергія Полторацького, Давида Рігерта та ін. До речі, з Сергієм я добре приятелював, він навіть приїздив до мене додому. Одного разу я потрапив в аварію на мотоциклі, мене збив п’яний водій. В результаті моя рука була сильно пошкоджена. Шрам до сих пір залишився. Так от саме Сергій Полторацький тоді попередив мене, що після такої травми я вже не зможу брати велику вагу, тому сподіватися на яскраві успіхи в спорті марно. У якості альтернативи він запропонував мені тренерську роботу. Я, звісно, вислухав його поради, але до тренерської кар’єри ставився завжди скептично. Чому? Відповідь проста – мене завжди пригнічувала бідність тренерів. Коли мені було 20 років, батько подарував мені «Жигулі». Я тоді розказував друзям, що купив автівку за власний кошт. Так мені хотілося похвалитися! Особливо мені подобалося хизуватися перед однокласниками. Вони їздили на велосипедах, а я вже мав власне авто! Також хотілося покрасуватися перед дівчиною, в яку я був закоханий. Це була Іра Запльотіна, чудова дівчина, до якої залицялися всі хлопці. Я завжди їй казав, що стану відомим.
Валерій Кухарський теж радив мені піти на тренерську роботу та продовжити навчання в університеті. Але в мене тоді вже були інші пріоритети. Я потроху займався бізнесом, точніше фарцуванням. Так в мене з’явилися перші гроші. Я розвів вдома персиковий сад, який налічував десь 120 дерев. Через три роки, коли дерева почали плодоносити, я за сезон заробив 8000 рублів. Ну щоб ви розуміли масштаби мого «бізнесу», в ті часи за 5000 рублів можна було придбати новенький автомобіль. Але ж купити його було вкрай складно. Натомість машина з рук коштувала ще в два рази більше. Тож, коли я заробив за сезон такі гроші, зрозумів, що цей напрямок перспективний і почав активно займатися цією справою.
Але повернемося до моїх «Жигулі». Так сталося, що я розбив машину, три дні ховався від батька через сором. Потім ми зустрілися та по-дорослому поговорили. Як зараз пам’ятаю його слова: «Я тобі подарував коштовну річ, а ти не цінував це. Ти вже дорослий і тепер сам подумай, як заробити гроші, щоб відновити машину». А відновлювати довелося чимало! Я «обійняв» дерево, тому машина була дуже понівечена. Так чи інакше, але це був цінний життєвий досвід. Відтоді я не потрапляв в аварії. А на нове авто я заробив – три роки вирощував персики та іншу сільськогосподарську продукцію.
В дитинстві мріяв стати конструктором, винахідником. Я будував копії кораблів, а потім брав участь у конкурсах, виставках. Коли мені було років 7, ми з батьком йшли обабіч дороги, повз нас проїхав порожній лісовоз. Я тоді спитав у батька, навіщо у порожньої вантажівки крутяться всі шість коліс. Можна ж було передбачити якусь лебідку або трос, щоб піднімати одну пару коліс, тоді б резина не зносилася так швидко. На що батько мені відповів: «Яке тобі діло до чужої резини?». Через 20 років я побачив вантажівки, у яких піднімається одна пара коліс. Зараз думаю, як мені, семирічному хлопчині, спала на думку така ідея?
І хоча мені в дитинстві хотілося щось винаходити, я мріяв робити всілякі відкриття, щось конструювати, я вступив до педагогічного інституту імені Ушинського, що в Одесі. І от, коли я вже навчався, вирішив спробувати сили в тренерській роботі. До речі, мені пропонували залишитися на кафедрі.
Я почав працювати разом зі своїм другом Валерієм Кухарським в тому залі, де я раніше тренувався. Через деякий час я зустрівся з начальником обласного спортивного управління і поділився своєю ідеєю відкрити секцію важкої атлетики у селі Нова Долина. Від заробітної плати я тоді відмовився, попросив тільки інвентар, чим дуже здивував начальника управління. Я був готовий працювати на перших порах без зарплатні, бо мене сповнювало нестримне бажання виховати у своєму рідному селі чемпіонів Європи та світу. Тоді в Одеській області працювали 57 тренерів, а видатних результатів не було.
Мої юнацькі плани в управлінні сприйняли скептично. Коли начальник вийшов із кабінету, я почув, як він питав у свого помічника, чи я сповна розуму, адже вже склався стереотип, що в сільському середовищі неможливо виховати чемпіонів світу. Це ще більше мотивувало, тому коли мені дали штангу, я пообіцяв собі, що якщо через рік нічого не вийде, я залишу тренерську роботу.
Отже, коли ми відкрили секцію важкої атлетики, до мене почали ходити діти не лише з Нової Долини, а й з сусідніх сел. Всього займалося 120 дітей. У нас постійно стояла черга, адже штанга була лише одна. Доводилось вигадувати різноманітні вправи без штанги, щоб дітям було цікаво. Я робив інвентар із металевих труб. Діти і на вулиці займалися, бо місця в приміщенні вже не вистачало.
У 1983 році, коли проводилася молодіжна спартакіада СРСР серед різних видів спорту, мене викликав тодішній начальник Облспорткомітету Юрій Поволоцький. Тоді про мене та моїх вихованців знали вже на рівні області. Команди традиційно посідали призові місця на обласних змаганнях, а одна з команд, яку я віддавав своєму друга Чуркіну, брала участь у всеукраїнських змаганнях. Юрій Анатолійович тоді поставив задачу перемогти команди Запорізької та Харківської областей, щоб у комплексному заліку серед усіх видів спорту Одеська область посіла третє місце. Я вже все продумав, кого взяти в команду, адже в мене були непогані спортсмени (Сторощук, Горобченко, вже визнані майстри спорту). Приїхавши на змагання, ми зрозуміли, що про нас тут вже чули. На нараді Олександр Пуцов назвав нашу команду новою хвилею у важкій атлетиці. Як і планували, ми тоді обійшли і Харків, і Запоріжжя. У комплексному заліку ми стали третіми.
По поверненню додому мене хотіли нагородити за успішно виконане завдання. Чесно зізнатися, були тренери з більш вагомими досягненнями, проте зіграло роль те, що важка атлетика виступала останньою, а відтак від нашого виступу залежало остаточне місце. В якості нагороди мене з командою відправили до м. Варна в Болгарії на тренувальні збори. Тоді з нами був Віктор Горешнік, який в 1991 році став призером чемпіонату СРСР.
Я мріяв познайомитись із тренером Благой Благоєва Марко Цанка. Він був другим після Абаджиєва тренером болгарської збірної. Ми з Марко стали друзями і навіть сім’ями їздили одне до одного в гості. Згодом він переїхав до Франції. Я вважаю, що саме завдяки йому важка атлетика у Франції почала розвиватися.
Марко знав, що я хочу стати дійсно хорошим тренером, тому сказав мені одного разу: «Юрію, я також закінчив московський інститут, але Болгарія маленька країна, у нас всього 120 чоловік займається важкою атлетикою. Ми змагаємося з Радянським Союзом. У нас немає можливості готувати сім років майстрів спорту. У нас бідна країна...». Тоді його слова мене дуже здивували. Він ділився зі мною порадами щодо організації тренувального процесу: «Я бачу, що ти хочеш бути успішним тренером, але спочатку розберись, які групи м’язів задіяні при піднятті штанги. Не виконуйте зайвих вправ, у ході яких качаються м’язи-антагоністи». Я багато чого корисного від нього чув. Іноді він брав мене з собою на тренування збірної команди Болгарії, коли Абаджиєва не було на місці. До речі, їх тренування були засекречені, нікому не дозволялося бути присутнім на них. Коли ж я все ж потрапляв на них, спостерігав за усім із секундоміром, ретельно записував план тренувань, тривалість перерв між підходами, вагу, з якою працювали спортсмени. Дивувався, що в залі під час тренування ніхто між собою не розмовляє. Перевдягнулися, відпрацювали мовчки і вже потім можна було спілкуватися. А ще вони мали по три тренування на добу тривалістю по 30-40 хвилин.
Спостерігаючи за цим тренувальним процесом, я повернувся додому з бажанням зробити експеримент: одну групу спортсменів тренувати за новою методикою, а іншу – як і раніше, адже сумніви в ефективності болгарської методики в мене були. Я розділив своїх вихованців на дві групи. Зрештою, та група, в якій тренування проходили по-новому, почала показувати кращі результати. Через три роки майже всі виконали норматив майстра спорту. В іншій групі результати були не такими стрімкими. З часом отриманий досвід я почав поширювати на всіх своїх вихованців.
Сьогодні я нерідко зустрічаю занадто самовпевнених тренерів, які думають, що все знають, тому з ними важко спілкуватися. Коли я був тренером-початківцем, то хотів постійно розвиватися, був готовий за власні кошти їздити на змагання, чемпіонати. Я виписував результати, аналізував стиль роботи провідних тренерів, крутився біля них, тому кожне їх слово всмоктував, наче губка.
Коли я вчився в університеті, зацікавився фізіологією людини, адже в тренерській роботі дуже важливо розумітися у фізіологічних процесах. В одному інтерв’ю я сказав, що важкоатлет – це музикант. Дехто тоді мене висміяв. Насправді я мав на увазі те, що важкоатлет зі штангою, як і музикант з інструментом, єдине ціле. Тактильно він відчуває штангу, подає сигнал до мозку, застосовуючи необхідні м’язи. Він виконує роботу саме в цю секунду, а не піднімає вагу всім тілом, як, наприклад, стронгмени. Важка атлетика суттєво відрізняється від інших видів спорту. Це складно-координаційний вид спорту. Важливо задіяти потрібні м’язи дуже чітко та послідовно. Я це усвідомив ще тоді.
Так поступово я розвивався як тренер і до мене вже просилися на тренування інші спортсмени. Водночас я був підприємливим, тому гроші у мене водилися завжди. На початку 90-х рр., коли Союз щойно розвалився, в мене вже була машина марки Volvo. Вона коштувала, як чотири квартири в Одесі! Проте істинного призначення грошей я тоді ще не усвідомлював. Мені було вкрай важливо як мене сприйматиме оточення. Іноді, щоб підтримати, мотивувати своїх вихованців, я розігрував серед них грошові призи. На змаганнях я залюбки збирав усіх своїх колег і пригощав їх у ресторані. Це могло бути і 30, і 40 чоловік. Грошей на це я не шкодував.
Мій вихованець, Віктор Горешник, вчився в університеті в одній групі з Ігорем Разорьоновим. Ігор жалівся, що його тренер не дуже досвідчений, і хотів тренуватися в мене. Коли в 1992 році хлопці закінчили університет, ми зустрілися з Ігорем у Луцьку на змаганнях і той сказав: «Юрію Павловичу, я хочу в Одесу, щоб тренуватися під вашим керівництвом!». Я ж тоді подумав, що хлопцю просто закортіло відпочити на морі. Ну, думаю, хай купається, засмагає. В мене тоді гостював Олег Жур, майбутній чемпіон світу з бодибілдингу. Приїхавши до мене, він показував 122 кг в ривку і 152 кг в поштовху, а коли поїхав, то піднімав 147 кг в ривку і 195 кг в поштовху.
Отак догрався до того, що до мене в Нову Долину ще й Разорьонов приїхав. І тут я придумав ще один експеримент. Я забезпечив йому хороші умови проживання, а сам на його тренування не ходив – чекав, що він здасться і піде на море засмагати. В залі тоді працював ще один тренер, Георгій Амбросійович, через якого я і дізнавався про успіхи Ігоря. Хлопець виявився наполегливим і працелюбним. Наприкінці літа, коли треба було готуватися до змагань у Вінниці на першість України, я почав тренувати Ігоря. Хоча в техніці виконання вправ у нього були неточності, а деякі тренери навіть казали, що він не зможе продемонструвати високий результат, він посів перше місце з результатом 195 кг в ривку і 217 кг в поштовху. Через два місяці після його перемоги вже незалежна Україна створила команду для участі в Чемпіонаті світу в Австралії. Звичайно, для цього потрібні були гроші. На той час вже й спонсори з’явилися, яких я залучав до підготовки спортсменів.
В 1993 році на поїздку в Австралію потрібно було 6000 доларів. Тоді сильної конкуренції не було. Тож ми поїхали. Ігор виступив, на мій погляд, вдало. Я вже три місяці його тренував, корегував техніку, і на чемпіонаті світу він штовхнув вже 230 кг. Над результатом в ривку ми на той момент не працювали, тож він підняв, як і на першості України, 185 кг. Ще на початку нашої спільної роботи я сказав Ігорю, що він може показувати високі результати у поштовху і за рахунок цього перемагати суперників. В подальшому так воно і було.
Очікуйте продовження історії...
