_pictogram.svg.png)
Олександр Слободянюк один із провідних тренерів України, Заслужений тренер України, майстер спорту міжнародного класу, старший тренер національної чоловічої збірної команди України, відповідає за підготовку юніорів і кадетів
Про важку атлетику я вперше почув у м. Кишинів від свого сусіда, який працював тренером з цього виду спорту і постійно запрошував мене тренуватися до себе у спортивну секцію. Трохи згодом я дізнався що це був Заслужений тренер Молдови Дмитро Крістов. Мені на той час було близько 11 років, займався я легкою атлетикою, мав міцну статуру, що і привертало увагу Дмитра Крістова. Думка спробувати себе у іншому виді спорту зріла, проте, тоді я так і не пішов до секції важкої атлетики.
У віці 13 років я з родиною переїхав жити у інше молдавське місто Кагул. На той момент я вже чітко знав що хочу підіймати штангу, адже вже два роки придивлявся до цього виду спорту, дивився змагання по телевізору, знав усіх видатних важкоатлетів і вже уявляв собі як стою на помості на змаганнях. Коли я ще займався легкою атлетикою, у нас були тренування з загальної фізичної підготовки, в тому числі були і вправи зі штангою. Якось робили присідання з іншими спортсменами, і от тренер скільки додавав ваги на штангу, я стільки і присідав. Всі інші вже не могли робити вправу з такою вагою, а мені було не важко. Тренер тоді сказав: «нічого собі, який ти міцний, тобі треба важкою атлетикою займатися». Отже, після всього цього у мене вже не було іншого виходу, як прийти в секцію важкої атлетики. Я почав дуже швидко прогресувати, виїжджав на чемпіонати Молдови, весь час був в трійці лідерів, і мене це захопило та мотивувало покращувати свої результати ще більше. За перший рік занять я виконав норматив І розряду, ще через рік кандидата в майстри спорту, ще через рік майстра спорту. У 1980 році мій тренер, Юхим Магаляс, переїхав у м. Мелітополь, в Україну, і взяв з собою мене та інших своїх спортсменів. За свою спортивну кар’єру я входив до складу збірних команд України, СРСР. У 1983 році, коли став чемпіоном СРСР серед юнаків, то встановив рекорд СРСР у поштовху – 195,5 кг, а після мене цей рекорд побив Кахі Кахіашвілі - він штовхнув штангу вагою 196 кг. А своїм найвищим здобутком вважаю срібну медаль на Спартакіаді Народів СРСР у 1986 році.
Щодо професії тренера, то скажу відверто: я був впевнений що в моєму житті точно не станеться трьох речей. І всі три сталися. Одна з них – я був переконаний що ніколи не буду працювати тренером.
Після завершення спортивної кар’єри я з дружиною і сином переїхав у м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області. Там був зал важкої атлетики, в якому не було тренера. Я почав в ньому працювати, проте це було більше як хобі. Так пройшло 2-3 роки, з’явилися талановиті хлопці, і посилився інтерес до роботи. Час тоді був важкий, 90-ті роки, фінансування на спорт не виділяли, на змагання не відряджали. Тим часом результати у вихованців зростали, а у мене з’являвся все більший інтерес до роботи. В той період я на власному автомобілі, за власні кошти, почав возити вихованців на чемпіонати області, чемпіонати України. Вже ставив перед собою цілі підготувати цих хлопців ще краще, зробити з них чемпіонів. Так, згодом, талановитих спортсменів ставало все більше і в спортивному залі вже вирувало життя. З 2000 року моя дружина, Людмила, почала допомагати мені в роботі на добровільних засадах. Тоді ми разом почали тренувати ще й дівчат. Досить швидко у нас «виросли» талановиті спортсменки, які на рівні з хлопцями показували пристойні результати. Це був як «сніжний ком», який вже неможливо було зупинити.
Коли директором СДЮШОР в м. Запоріжжі став Олександр Нерубальщук, він приїхав у Кам’янку-Дніпровську подивитися як відбувається тренувальний процес. Він був вражений кількістю дітей, які займалися у нас, взагалі тією роботою, яку ми проводили. Він запропонував у спортивному інтернаті в м. Запоріжжі відкрити відділення важкої атлетики, щоб ми з дружиною там працювали і забрали з собою своїх учнів. Взагалі, Олександр Нерубальщук відіграв значну роль у нашому житті, за що йому велика вдячність. Через кілька років відділення важкої атлетики в інтернаті відкрилося і ми, разом зі спортсменами, переїхали в м. Запоріжжя і почали там працювати. Після цього закрутилося все з космічною швидкістю, проте й працювали ми з Людмилою самовіддано. В спортивному залі проводили тренування з 7.00 до 20.00, тренували і місцевих дітей, і дітей зі спортивного інтернату. Звісно, це дало свої результати. Головне, що нам було цікаво і було бажання працювати та досягати високих спортивних цілей, саме в той період з’явився справжній тренерський азарт. За період роботи в м. Запоріжжі, починаючи з 2005 року, було підготовлено велику кількість майстрів спорту, чемпіонів та призерів міжнародних та Всеукраїнських чемпіонатів. Наприклад, у 2010 році наш вихованець Костянтин Рева привіз бронзову нагороду І Юнацьких Олімпійських ігор.
Моя дружина, Людмила Слободянюк, на превеликий жаль, пішла з життя в 2016 році. Про неї хочу сказати, що вона була не тільки моєю дружиною, а й моїм найкращим другом і соратником, найбільш надійною людиною в моєму житті, на яку я міг покластися. Вона, можна так сказати, стояла за мною і прикривала тил, як в роботі, так і в житті. Ми все робили разом, тож всі чемпіони – це наша спільна робота. Навіть сьогодні, мої вихованці, які входять до складу національної збірної команди України з важкої атлетики, Олег Ганзенко, Дмитро Вороновський, Костянтин Рева, Тарас Гришин – це все ще результат нашої спільної роботи.
За що Ви любите свою роботу?
За те, що це творча праця. Дійсно, роботу тренера можна порівняти з роботою художника – він проявляє свою творчість в написанні картин, а тренер проявляє свої творчі здібності, виховуючи спортсмена-переможця. Все залежить тільки від тебе – як вважаєш правильним, так і робиш. А час і результати спортсменів вже покажуть, чи вірно все було зроблено. До речі, дуже важливо починаючому тренеру надати можливість «творити». Я впевнений, що в таких умовах тренер може себе краще проявити і у нього дійсно з’явиться любов до роботи. Це з власного досвіду, адже Сергій Горелов, директор ДЮСШ «Колос» в м. Кам’янка-Дніпровська, куди я вперше прийшов працювати тренером, ніколи не втручався в мою роботу. Він казав що тренер має працювати, як бажає, за покликом серця, а його справа, як директора – добре організувати роботу спортивної школи.
Яким має бути успішний тренер?
Перш за все потрібно любити свою роботу і на 100% їй віддаватися. І для того, щоб бути успішним тренером, я вважаю, що лише мати професійні знання замало. Потрібно мати «шосте почуття», відчувати і розуміти що потрібно спортсмену, це дуже важливо. Все, що пишуть в професійних книгах може допомогти в роботі, але якщо тренер не зможе пропустити це «через себе» то високого результату від спортсмена не слід очікувати. Знову спадає на думку аналогія з художником – він навчився тримати пензлик, змішувати кольори, отримав інші необхідні знання, а потім вже пише картини не напружуючись, образи його робіт йдуть зсередини. Так і тренер. Хоча, звісно, окрім «шостого почуття» і професійних знань, успішний тренер ще має бути психологом, педагогом, реабілітологом, наставником та багато ким ще. І завжди потрібно бути готовим віддавати роботі себе повністю, часто приймати участь у змаганнях, навчально-тренувальних зборах – за таких умов професійний рівень тренера буде зростати.
Які якості, застосовувані в звичайному житті, розвиває важка атлетика?
Я вважаю, варто говорити в цьому сенсі не тільки про важку атлетику, а про спорт взагалі. Є набір якостей, який має бути у всіх успішних людей, в різних видах спорту. Адже, для досягнення успіху необхідно робити певні дії – бути дисциплінованим, саможертовним, мати любов до своєї справи та прагнення до досягнення мети. Маючи ці навички, людина буде успішна, як у важкій атлетиці, так і в іншому виді спорту та іншій сфері діяльності взагалі. Підсумовуючи, скажу що в житті все доволі просто – на відмінно роби свою справу, розвивай себе, будь до себе вимогливим і тоді досягнеш успіху. В даному випадку важка атлетика – це інструмент, який допомагає людині розвивати ці якості та навички. І, до речі, доволі простий та об’єктивний, адже є тільки ти, є штанга, ну і тренер – сказати що в твоїх невдачах винен хтось інший, не вийде.
В Україні сильна школа важкої атлетики, але при цьому досить давно не з'являлися яскраві зірки, чемпіони світу. У чому може бути причина?
Я багато розмірковував над тим, чому ж спортсменам зараз важко досягти високих світових результатів. Це складне питання, яке пов’язане з психологією особистості, на мою думку. Взагалі, українське суспільство відійшло від «радянського способу мислення»: було все ясно і зрозуміло, люди обирали свій життєвий шлях і направляли зусилля на його реалізацію. Зараз у людини, особливо молодої, дуже багато спокус. Для досягнення мети потрібно відмовитися від багатьох речей і працювати тільки задля цього. А сучасним молодим людям складно сконцентруватися на одній конкретній меті. Можу порівняти це з кораблем, коли він вийшов з порту А і йому потрібно в порт Б. Він має чітко знати свій курс в морі, а не ходити в цьому морі по різним островам, дивитися що там є цікавого, не маючи чіткого маршруту. І саме відсутність чіткого курсу і є, на мій погляд, проблема нашого суспільства сьогодні. Думаю, що це такий перехідний етап, і з часом прийде розуміння що цілеспрямованість і самообмеження необхідні кожній людині заради досягнення поставленої мети. Адже, коли людина займається відразу багато чим, хоче багато що встигнути, то вона не буде професіоналом ні в чому.
Щодо української школи важкої атлетики – то вона сильна, але час йде і інші країни зробили великий крок вперед. Сильно зросла конкуренція на світовій спортивній арені. Змінюється підхід до важкої атлетики у світі і тренери мають постійно навчатися, удосконалювати свої професійні навички, слідкувати за розвитком світової важкої атлетики та коригувати тренувальний процес з урахуванням всіх цих знань.
Ви працюєте з національними збірними командами України з 2008 року, зараз є старшим тренером чоловічої збірної. Скажіть, чи змінилася важка атлетика за ці 12 років?
Так, зміни є. Умови для підготовки спортсменів суттєво покращились – розділили збірні команди на жіночу і чоловічу, більша кількість спортсменів може готуватися на навчально-тренувальних зборах, більша кількість учасників має змогу приймати участь у міжнародних змаганнях, маємо нові спортивні бази, тобто стало більше можливостей для досягнення високих спортивних результатів.
Маю сказати, що в 2013 році президентом Федерації важкої атлетики України було обрано Олександра Володимировича Герегу, і завдяки його зусиллям були суттєво покращенні умови для підготовки спортсменів збірних команд. У 2014 році Олександр Володимирович побудував сучасну спортивну базу в м. Городок Хмельницької області, у 2015 році ще одну в м. Кам’янець-Подільському. З того часу база в м. Городку є основним місцем проведення навчально-тренувальних зборів чоловічої національної збірної команди України, адже там є все необхідне для якісної підготовки важкоатлетів. Також, президент Федерації важкої атлетики забезпечує спортсменів якісною фармакологією, здійснює фінансову підтримку талановитих важкоатлетів та багато іншого. За таких умов віддача від спортсменів набагато краща, у них з’являється ще більше прагнення до самовдосконалення і перемог на міжнародній спортивній арені.
Розкажіть про збірну команду. Як відбувається процес підготовки спортсменів і які перспективи у наших важкоатлетів?
В національній чоловічій збірній команді зараз зібралася чудова когорта тренерів, і дуже важливо, що ми всі свої зусилля направляємо в одному напрямку – сумлінно і цілеспрямовано працюємо зі спортсменами для досягнення ними високих спортивних результатів. Використовуючи нові знання і світовий досвід провідних важкоатлетичних країн, ми змінюємо підхід до побудови тренувального процесу членів збірної команди України. На навчально-тренувальних зборах спортсмени тренуються 14 разів на тиждень – кожен день по 2 тренування. Такий підхід дає змогу більш рівномірно розподілити тренувальне навантаження на спортсменів, при цьому сумарно збільшивши загальний об’єм навантаження, та в середньому працювати в зоні інтенсивності 80% і вище. Три рази на тиждень тренування проходять в зоні інтенсивності 90% і більше, а кожен четвер та неділю тренування направлені на загальну фізичну підготовку та вдосконалення техніки виконання вправ. Отже, спортсмени виконують більше навантаження, мають змогу більше працювати над розвитком своїх «слабких місць», при цьому не потребуючи довгих відновлюючих періодів між тренуваннями. Раніше оптимальним варіантом при плануванні тренувального процесу вважалося 9 тренувань на тиждень, при цьому об’єм навантаження за одне тренування був значно більше, спортсмени більше втомлювалися і їм потрібно було більше часу для відновлення.
Спортсменам перелаштуватися на такий варіант тренувального процесу не так вже й просто, адже потрібно постійно бути в тонусі, немає часу і можливості розслабитись. Весь час важкоатлети мають присвячувати тренуванням та самовдосконаленню, обов’язково дотримуватися режиму – в результаті цього спортсмени мають сильне психологічне навантаження. Хто витримує, той обов’язково буде прогресувати і зможе згодом показувати результати світового рівня. Адже, в сучасних умовах розвитку нашого виду спорту, сильній конкуренції, іншого шляху на вершину спортивного «Олімпу» немає – самовіддані тренування, спрямування всіх своїх зусиль тільки для досягнення найвищого результату. Знову ж таки, як і в будь-якій іншій справі.
Тому, я думаю, що в короткостроковій перспективі в нашому виді спорту будуть чемпіони, якими буде пишатися вся країна. Вже на наступних Олімпійських іграх 2024 року українські важкоатлети мають скласти гідну конкуренцію суперникам і Україна точно не залишиться без медалей. Я вважаю, українська важка атлетика розвивається правильним шляхом, можливо не так швидко, як хотілося би, але я щиро вірю що ми будемо такими ж конкурентними на світовій спортивній арені, як і 20-25 років тому.
На вашу думку, що потрібно робити для більш ефективного розвитку та відновлення конкурентоспроможності української важкої атлетики?
Насправді, для відповіді на це питання не потрібно «винаходити велосипед». Достатньо подивитися на провідні важкоатлетичні країни. У них зі спортсменами збірних команд працюють такі спеціалісти, як фармакологи, спортивні лікарі, психологи, дієтологи, науковці. У нас же рахується, якщо є якісне харчування, спортивний зал, тренер, то цього достатньо. Але цього було достатньо 20 років назад, зараз збірні команди мають використовувати всі можливості та високі технології – при такій конкуренції в світі, це є обов’язковою складовою частиною успіху. Кожен науковець, кожна технологія дає свій внесок до спортивного результату спортсмена. Адже, на чемпіонаті світу або Олімпійських іграх різниця у 5-10 кілограмів в сумі двоборства визначає 1 або 6 місце посяде спортсмен.
Як збірна команда виходить з карантину? Розкажіть, чи підтримували спортсмени форму під час карантину і скільки часу тепер потрібно щоб вийти на колишні результати? Які спортивні цілі ставите в цьому році?
Це дуже болюче питання. Більше двох з половиною місяців не у всіх членів збірної команди була можливість хоч якось підтримувати форму. Звісно, вдома робили вправи загальної фізичної підготовки, але в нашому виді спорту без штанги і помосту важко тримати себе в формі. Тепер близько трьох місяців потрібно для відновлення втрачених результатів. Зараз важкоатлети тренуються в своїх спортивних школах, а в кінці червня вже розпочнеться перший «після-карантинний» навчально-тренувальний збір. Щодо спортивних цілей, то на початку року вони були великі. Тепер тренерський склад збірної ставить спортсменам мету повернутися до тих результатів, які були на початку року.
Для тренерів і починаючих спортсменів розкажіть, що потрібно робити для того щоб увійти до складу національної збірної команди серед кадетів та юніорів? Яка система відбору в команду?
Перш за все у молодих спортсменів потрібно виховувати працьовитість, любов до виду спорту, до тренувань. Потрібно привчати до інтенсивних тренувань, виконувати великий об’єм навантаження, адже у багатьох важкоатлетів, які вперше потрапляють на навчально-тренувальні збори функціональна підготовленість виявляється на низькому рівні і після одного чи двох тижнів тренувань вони вже повністю виснажені, тобто не готові до рівня збірної команди.
І, звісно, для того щоб увійти до складу національної збірної команди потрібно показувати високий результат на змаганнях. Відбір в команду чесний та об’єктивний, адже в нашому виді спорту все доволі просто – хто більше кілограмів підняв, той і виграв. Мета у нас у всіх одна, як у починаючих тренерів, так і у тренерів збірної – це високий спортивний результат і медалі. Всі ми працюємо заради досягнення цього результату і ніяких «підводних каменів» точно немає. Вважаю, що прозора система відбору дає додаткову мотивацію для юних спортсменів, адже вони чітко розуміють що мають робити, які зусилля докласти, який результат показати, щоб увійти до складу національної збірної команди. Ще, варто розуміти, що у збірну команду входять кращі з кращих, і потрібно постійно працювати над собою, покращувати свій результат для того щоб надалі залишатися кращим. Навчально-тренувальні збори – це місце, де кращих важкоатлетів готують до підкорення найвищих спортивних вершин і спортсмени мають бути мотивовані та налаштовані на успіх.
Автор: Віктор Слободянюк
