_pictogram.svg.png)
Вікторія Шматова – відома баскетболістка жіночої команди БК «Рівне». Приєдналася до рівненського клубу спортсменка не так і давно, а до того грала у трьох закордонних клубах. Однак, вона запевнила, що хоче залишитися в Україні, в Рівному. Бо тут їй комфортно.
Видання СВОЇ поговорило про перспективи рівненського баскетболу, про важливість глядачів на змаганнях і про амбіції. Відверто Вікторія розповіла, як потрапила до БК «Рівне», за що любить місто та чому не зможе вести дитячу спортивну секцію.
- Розкажіть трішки про своє минуле. Баскетболом займаєтеся з дитинства?
– Баскетболом я займаюсь із п’ятого класу, більш професійно – з десятого. Мене запросила подруга, сказала: «Ходімо, там стільки хлопчиків займається». Ми пішли, тільки подруга з часом відійшла від баскетболу, а я продовжила тренуватися. Окрім баскетболу варіантів не розглядала. В нас маленьке місто, там небагато альтернатив, хіба що гімнастикою можна було займатись. Я почала грати за «Чайку» в Бердянську, потім мене запросили в київське «Динамо». З «Динамо» поїхала в Білорусь, Гродно. Потім Казахстан, грала там досить довго. Потім Польща, й ось і Рівне.
- Ви одна із результативніших баскетболісток БК «Рівне», напевне багато тренуєтеся. Як зазвичай проходить ваш день?
– У нас дворазові тренування: перше о 7:30 ранку, на жаль (усміхається – ред.), а друге – вечірнє о 19:00. Щоправда, тренуємось не кожного дня. Єдина незручність – тренування відбуваються в одному залі, а граємо ми в іншому. На мою думку, це трохи некомфортно, бо змінюються обстановка й умови. Треба звикати до кілець, та й загалом до більшого залу. Звісно, це не суттєво впливає, бо якщо гравець бував у різних залах, різниці не буде. Але нам допомагають уболівальники. Впливає сама атмосфера, яка виникає вже під час гри, відповідальність. Ближче до кінця сезону накопичується втома. Ми провели гру з «Динамо», й це справді була одна з найважчих ігор саме фізично. Бо до цього ми дуже емоційно сприйняли виграш Кубку й тепер уся команда знаходиться трохи на «спаді». Але на наступних вихідних гратимемо проти Одеси, до того приведемо себе у форму. Якщо тренери бачать, що ми втомлені, то намагаються спростити тренування.
Зараз у мене з’явився собака, яка заповнює весь вільний час між тренуваннями. Дуже любить увагу, – це моє маленьке щастячко. Відпочинок і самоосвіта теж важливі, тому часом читаю.
Читайте: Голова Рівненської ОДА привітав БК Рівне з перемогою в Кубку України- Ви згадали про те, що нещодавно жіноча команда БК «Рівне» вперше за свою історію виграла Кубок України, причому грали Ви проти команди Вашого рідного міста. Що відчували в той момент?
– З першого року після переїзду до Рівного «Чайка» немов переслідує мене (сміється – ред.).В першому сезоні ми змагалися з ними за бронзу. Минулого року за вихід у четвірку теж грали проти «Чайки». Цього року знову ж таки з «Чайкою». Насправді, граємо, як і проти будь-якого іншого клубу. Просто в «Чайці» до більшості дівчат у мене дуже високий рівень поваги, бо я грала з ними. Це – дорослі досвідчені гравчині, за якими я спостерігала із захопленням, а тепер маю можливість грати проти них і навіть виграти Кубок. Це багато чого вартує.
- Як вже нам відомо, раніше ви грали у складі баскетбольної команди в Польщі, до того – в Казахстані. Чому вирішили повернутись в Україну?
– Останній мій закордонний клуб був у Польщі. Я б не сказала, що там у мене не склалось, але було справді некомфортно. Навіть не можу пояснити з чим це пов’язано. Не моє… Я пішла звідти посеред сезону, й агент запропонував Рівне. Мені тут одразу ж стало добре. Гроші чи ще щось не замінять душевності.
- З усіх команд, за які Ви грали, де почувалися найкомфортніше?
– Рівне. Тут насправді комфортно в усіх аспектах: клуб, тренерський штаб, місто, – мало де таке можна відшукати. І взагалі, мені подобається ставлення до баскетболу тут завдяки Сергію Ліщуку, – він докладає чималих зусиль, аби баскетбол розвивався. Сподіваюсь, рівненський баскетбол надалі підтримуватимуть. Я бачу тут дуже перспективних дівчат, мені подобається, що вони проходять школу, тоді грають у ВЮБЛ, потім ростуть-ростуть і виходять на чудовий рівень. Мені подобається тут, бо я бачу майбутнє, яке головне – підтримувати (як фінансово, так і кадрово). Дівчата, через те, що дуже перспективні, можуть піти з клубу за рік-два просто тому, що їм запропонують вигідніший контракт.
- Яким повинен бути баскетболіст, щоб називатися успішним?
– Мабуть, щоб його знали та сприймали глядачі. Часом буває, що йдеш вулицею, а тебе впізнають, кажуть: «Покваптесь, у Вас сьогодні гра о шостій». Це вже приємно.
- Що мотивує Вас у спорті?
– Це емоції. Я кажу молодшим дівчатам у нашому клубі: «Як можна грати без емоцій?!». Такі емоції, як у той момент, коли ми виграли Кубок, бо заради них хочеться прокидатись і йти на 7:30 на тренування. Глядачі – теж дуже важлива підтримка. Буває, до нас приїжджають клуби з Києва, й за грою спостерігає три людини. Та навіть вони кажуть: «Так класно, у вас зовсім інша атмосфера під час гри». А ми відчуваємо цю підтримку. Виграємо – емоції, програємо – теж емоції.
- Хто еталон на вашій позиції?
– Є декілька класних світових гравців. Я вже не в тому віці, щоб мене надихали. У дитинстві мене надихала Таня Панченко з бердянської «Чайки». Вона теж грала першим номером, плеймейкером, як і я. Тому я дійсно рівнялась на неї, на її самовіддачу. Вона для мене була справжнім еталоном. Також Людмила Коновальська з «Чайки». Вони надихали своєю працелюбністю, поважали молодших – те, що я зараз теж намагаюся перейняти. За це, вважаю, їх Гравчинями з великої літери й прагну бути схожою на них.
- Чи мрієте зіграти в найсильнішій лізі світу – НБА?
– Ніколи, до речі, не було такого бажання. Мабуть, я адекватно розраховувала свої сили. Хотілося б ризикнути й оцінити, чого я можу досягнути в Євролізі, наприклад. У хороших клубах було б корисно зіграти, перейняти досвід у талановитих гравців. Я мала можливість перейти в інший клуб. Але склалось так, що Рівне усе-таки притягнуло до себе. Мені тут затишно, комфортно, я поважаю Сергія Володимировича, весь колектив, клуб.
- Думали про те, щоб створити свою секцію баскетболу?
– Не знаю, здається, я б не змогла тренувати дітей. Я б залюбки тренувала старших дівчат, у віці нашої команди. На яких можна накричати і сумління не докорятиме (сміється – ред). В подальшому, коли вже не гратиму, хотіла б пов’язати себе з баскетболом. Дуже складно буде піти зі спорту після того, як ти присвятив йому все життя. Від тренера багато чого залежить. Мій племінник ходив на баскетбол, але тренер згодом пішов. З’явився інший. Ніби йому й подобалось займатися баскетболом, але припинив він саме через те, що тренер не той. Своїх дітей я ще не маю, але в майбутньому не віддаватиму їх примусово на баскетбол. Це вже буде за їхнім бажанням. Однак, хочу, щоб вони обов’язково розвивались. Що таке спорт? Це не лише фізична підготовка, він організовує. Зайнявшись баскетболом, я почала краще навчатись.
Зараз у дітей є майже все: кросівки, медикаменти. Найменша травма супроводжується «наклейками» на ноги, руки, все доступно й для них створені умови. В нас як було – ми тренувались у кедах, від старших нам передавали кросівки, ми заклеювали їх лейкопластирем. Все. Підвернув ногу – приклав подорожник і побіг (сміється – ред). Раніше й тренажерів не було, але рівень підготовки був високим.
Продовжіть думку:
Найважливіше у баскетболі… бажання перемагати.
У БК «Рівне» найбільше подобається… амбіції клубу й амбіції керівництва ставати кращими.
Баскетболіста Вікторія Шматова– це… номер «17» баскетбольного клубу «Рівне».
- Що побажаєте людям, які читають це інтерв’ю?
– Побажаю прекрасного року. Щоб усі займалися спортом, приходили на ігри та підтримували команди. Нам без вас дуже сумно. Щоб усі були здоровими та щасливими. Мені справді хочеться, щоб люди поважали себе, розвивалися, віддавали дітей на будь-які секції, не важливо, баскетбол це чи ні. Бо спорт – це круто. Не знаю, що б я робила без спорту.
