Володимир Драбіковський: у нас буде сильний Чемпіонат

22 березня Генеральному Секретарю ФБУ Володимиру Драбіковському виповнилося 57! Наприкінці першого місяця весни природа готується до свого пробудження, а люди навесні живуть очікуваннями на краще. У баскетболі весна – кульмінація сезону. Яким він вийшов і до яких очікувань готуватися прихильникам українського баскетболу?

- Ми прожили дуже непростий сезон. Було нелегко, якщо згадати, як вісім - сім місяців назад ми намагалися знайти ті команди, що візьмуть участь у чемпіонаті, шукали можливості підтримати їх фінансово, шукали спонсорів, і буквально зліпили цей чемпіонат. І сьогодні ми його завершуємо. Так, ще залишилося зіграти кілька матчів регулярного чемпіоната, ігри плей-оф, але можна сказати, що ми цей чемпіонат провели. Провели гідно, і є великі сподівання на те, що наступний чемпіонат буде ще кращим і ще сильнішим, що фінансове положення команд стабілізується, що відбудеться об’єднання з АБКУ Суперліга. І у нас буде сильний чемпіонат. І жіночі команди ми піднімемо – у нас це у планах. Я сподіваюсь, що усе буде гаразд.

- Усе ж таки, у день народження хочеться запитувати не лише про роботу. Який день народження був у Вас найбільш екзотичним?
- У 80-х я був молодим суддею, отримав призначення на матч чемпіонату СРСР, що мав відбутися у Ташкенті. Тамтешній Автомобіліст грав з московським Динамо. І саме ця гра мала відбутися 22-го березня, у мій день народження. Відсудили гру, після матчу можна було відзначити подію.

- А Ташкент місто колоритне.
- Погоджуся. Я віз звідти три отакенні (показує – ред.) дині. Ну а день народження?.. Зі мною на матчі працював партнер з Москви, дай Боже пам`яті, Микола Смірнов, з Московської області. У ці ж строки, коли був матч, у Ташкенті відбувався з`їзд колгоспників Узбекістану. І на нього приїхали голови колгоспів. Уявіть картину: центральний готель Ташкента, тоді усі вони звалися "Москва". Тільки у Москві – "Україна". І ось у Ташкенті у готелі "Москва" було кілька великих ліфтів, готель був висотним. І кожний ліфт розрахований людей на 10. І коли ми поверталися з гри, ці голови колгоспів саме повернулися зі свого з`їзду, і перший поверх заполонив натовп цих поважних східних людей. Усі вони трамбуються у ліфти, а ті через перезавантаженість не можуть підніматися. А ці голови, у багатьох на піджаках зірки Героїв соцпраці виблискують, ніхто не хоче виходити. І ось вони стоять, усі стоять у ліфті, на своїй узбецькій мові обмінюються думками. І ніхто не виходить. Ми з Миколою пішли повечеряли у ресторан, повернулися, і тільки тоді ліфти почали потроху рухатися, і готель трохи ожив. Тобто десь з півтори години ніхто нікуди не міг їхати, бо вони стояли у ліфті. Епізод був кумедний. Та ще й на День Народження прийшовся. (сміється – ред.).

(після паузи – ред). Але найпам’ятніший для мене день народження був тоді, коли мені виповнилося 25 років. З цього і починати треба. Того дня дружина подарувала мені доньку Валентину.

- Про вашу Валентину згадувала уславлена Євгенія Кочергіна (яка 22 березня теж святкує свій день народження, з чим ми її і вітаємо!!!), коли розповідала, як ви наприкінці 90-х звозили дівочу команду на турнір до Словенії.
- Так, я тоді виступив спонсором тієї подорожі. Взагалі, вона була унікальною. На дворі – 98-й рік. Я працював у Федерації, відповідав за суддівство. І одного дня Генеральний секретар ФБУ Юрій Вікторович Горський кличе мене – Володя, Володя – підійди! – Що трапилося? – Хтось телефонує, говорить англійською. А тоді у Федерації, крім мене, мало хто міг розмовляти англійською. Я беру слухавки, представляється якийсь італієць, каже що він представник ФІБА, займається напрямком U-14 (до 14 років – ред.). І він повідомив, що відбудеться перший чемпіонат Європи, він ще не офіційний, але перші європейські змагання у цьому віці. Ми відправіили усім федераціям запрошення, - каже, а від вашої Федерації нема відповіді. Ви могли б сказати, ви візьмете участь, чи не візьмете? Я уточнив – де? - У Словенії.  - Добре, гаразд. Які умови? - Треба тільки приїхати. Решта за рахунок організаторів. Я кажу: добре, перетелефонуйте за три дні о цій же порі. Тоді ж ще не було інтернету, електронної пошти.

- Доцифрова епоха.
- Так. Я йду до Горського, кажу: Юріє Вікторовичу, ось така справа – чемпіонат Європи серед 14-річних. Він каже: Володя, усе це добре, але вони у нас не стоять у плані, у календарі нема цих змагань. І у нас нема відповідно грошей, щоб послати туди команду. – Та тільки ж проїзд, кажу. – Ну, все одно. Та й команд таких нема – відповідає. – Ні, - кажу, - Команда є. У мене донька грає в інтернаті у Кочергіної, і у неї дуже гарна команда. Вони чемпіонки України, давайте їх пошлемо. – Нема грошей. – Тоді давайте я запевняю, що знайду спонсора. Коротше кажучи, Горського я умовив. За три дні підтвердив, що ми їдемо, попросив ще надіслати документи, вони швиденько по факсу їх надіслали. І тпаким чином команда Київського інтернату поїхала на чемпіонат Європи. Спонсора я не знайшов, точніше, знайшов, але він мене підвів. А я дав слово, що забезпечу. Його звик тримати, тому дав свої гроші. Євгенія Григорівна вирішила з інтернатом питання проїзду потягом до Ужгорода. А з Ужгорода вже дорогу до Постойни (місто у Словенії – ред.) і назад я взяв на себе. Таким чином ми з’їздили на перший чемпіонат Європи і виграли його!

- Хто вам візи відкривав?
- У Словенії тоді Федерацію очолював Істок Ремс. Дуже відомий суддя був. Вони подзвонили прикордонникам, що так і так, їде українська команда. І як виключення візи нам поставили просто на кордоні, угорсько-словенському. А в Угорщину тоді віз не треба було відкривати і ми коридором проїхали з України до Словенії. Приїхали, на нас там вже прикординники очікували, безкоштовно поставили візи, тільки дорожню карту за автобус заплатили.

- А ви з президентом словенської федерації були знайомі, так?
- Так, ми разом з ним судили Чемпіонат Європи у 1997-му році у Барселоні. Були знайомі, звісно, я йому зателефонував, розповів що і як, він каже – Володимире, усе зробимо!

- А окрім чемпіонату Європи – 97 ви які ще масштабні турніри обслуговували?
- Я багато судив, а з 1997 року я судив регулярно, кожний чемпіонат Європи. Кожні два роки. Можете порахувати. Єдине, що 2001-го я судив жіночий чемпіонат Європи. І так я судив до 2011-го року. Кілька днів тому у Харкові я був присутнім на фіналі шкільної ліги, який проходив у Політехнічному Інституті. І підходить до мене один чоловік, вже поважного віку, колишній багаторічний завкафедрою фізвиховання Політехнічного Інституту. Валентин Кулібаба мене з ним знайомить. І ця поважна людина мені каже – А я вас знаю. Напевно, кажу ви бачили мене, коли я судив тут харківський Політех. - Та тут, то таке. Ви судили на Універсіаді, якусь напрочуд відповідальну гру. І добре судили, і глядачі були дуже незадоволені, тому що місцева команда поступилася. Я давай пригадувати – це було у 99-му році на Мальорці. Я судив півфінал Іспанія – США. І іспанці у півфіналі програли два очки. Ми тоді не могли вийти з зали. Почали кидати на поляну різноманітні предмети, купа поліцейських, нас – до центру. Я з португальцем судив. Фернандо Роча, він зараз у Євролізі на провідних ролях. Коротше кажучи, поліцейські своїми пластиковими щитами рнас прикривали, коли патрони скінчилися, виїхав рукав і ми туди забігли.  Ми перевдягнулися, ще годину сиділи у роздягальні, бо натовп за вікнами буянив. А потім раптово почалася злива. І це нас врятувало, стихія розігнала натовп. Ми сіли у машину і поїхали. Ось так. Іспанці не потрапили у фінал домашньої для себе Універсіади. І у них була гарна команда. І у фіналі тоді грали США і Сербія, а Іспанія стала третьою, здолавши Канаду. Ось такий епізод, наступного дня народження я ще щось цікаве розповім (посміхається – ред.)

- А донька Валентина, яка народилася на Ваш день народження, зараз чим займається?

- Працює у Нацбанку. Вона грала один рік у Запоріжжі. Була там така команда ЗІДМУ. Валентина була гарним гравцем, але не супер. А у жіночому баскетболі бути просто хорошим гравцем це не дуже серйозно. Цього недостатньо. Я кажу – Валя, давай, переїжджай до Києва, грай для себе, але займайся іншим. Вона дослухалася моєї поради.