Ірина Нагорна: на матчі збірної мені на очі набігли сльози

У Києві відбувся перший турнір " Juniors Cup". Ці змагання було проведено коштом української мережі аптек "Домашня аптечка" серед дівочих команд 2005 р.н. Про важливість таких змагань говоримо з тренером столичної ДЮСШ-3, заслуженим тренером України Іриною Нагорною. Вона, фактично, відповідала за спортивну складову цього цікавого проекту.

- Цей турнір – пробний варіант. Заявилося шість команд. Наступного року плануємо розширити до 12 команд. І ми зараз думаємо, як це зробити. ВЮБЛ проводить свої змагання з 2004-го року, а 2005-й зараз проходить підготовку саме до того, щоб наступного року виступати у ВЮБЛ. Це така собі передстартова підготовка на наступний рік. І турнір хочуть зробити міжнародним. Сподіваюся, у країні стабілізується обстановка, і до нас зможуть приїхати команди з-за кордону.

- Дівчата, яким по 10-11 років, грають ще у дитячий баскетбол. Але їм треба відчути гру. Так?
- Ми йдемо від простого до складного. Судді навіть допускають і пробіжкі, інші дрібні порушення. Але тим не менш дітки вчаться грати саме в іграх. Одна гра місяця тренувань вартує. Ми під час гри набагато більше вчимося, набагато більше розуміємо. Якщо на тренуванні треба пояснювати дитині, що не можна робити пробіжку, зупиняєш тренування, пояснюєш довго, все одно це сприймається нем дуже швидко, не дуже добре. Але на грі достатньо одного свистка судді, щоб дитина зрозуміла – пробіжки робити не можна, помилок припускатися не можна, і ми швидко виправляємося.

- З яких міст команди прибули?
- З Вінниці, Бару, Полтави, Житомира і дві команди київські. Не зміг приїхати Дніпропетровськ з об’єктивних причин. Як завжди – грошей нема, тому складно. Хотіли запросити більше команд, але у багатьох містах ще нема цього віку. Дівчат до баскетбольних секцій починають збирати пізніше.

-  Ви з якого віку починаєте збирати?
- Ми починаємо з третього класу. Я не кажу, що ми даємо їм баскетбол. Ні. Ми граємо у різні ігри з м’ячем. Це не секція баскетболу. Це секція рухливих ігор. А потім вже коли ми привчаємо до м’яча, коли кажемо, що має бути дисципліна, тоді ми вже починаємо давати елементи баскетболу, техніку.

- У Києві до вас ходять діти з прилеглих будинків, чи вже знають, що є така Ірина Петрівна, і до неї можна з Троєщини возити, чи з Оболоні?
- Ви знаєте, так, їздять. У нас є дві точки – центр міста і Теремки. І ми якось охоплюємо місто. Центр до Лариси Миколаївни приїздить, з різних місць, а Теремки – вже до мене. Лариса Єщенко – це моя колега, ми з нею працюємо вже 25 років. Це моя учениця. Ми коли почали разом працювати, у нас пішов результат. Ми доповнюємо одна одну. Я взагалі вважаю, що у баскетболі потрібно працювати парами. Один у полі не воїн, а дві людини більше бачать, з різних боків підходять. У нас саме результат іде, коли ми удвох.

- У вас щойно команда виграла з таким переконливим рахунком.
- Ні, навпаки, ми поступилися. І розуміли що програємо. Це наша друга команда, вона складена з діток, що займаються у секції кілька місяців. Але вони мали познайомитися, дізнатися, що це таке, подивитися, як грають інші дітки, і швидше вчаться. А перша наша команда гратиме фінал за перше місце (поступилася Вінниці 15:27 – ред.).

- Якщо діти тут програли, засмучуються не сильно? Бо ж усі хочуть бути першими.
- Ви знаєте, вони ще не розуміють. Для них сьогодні свято, я бачу солодкі подарунки будуть. Буде гарне закриття, усім подарують призи. Це свято. Ви знаєте, я днями з Італії повернулася. У них міні баскетбол навіть йде без результату, без рахунку, збираються дуже багато команд, грають, і діти, я так зрозуміла, навіть не розуміють, виграють вони чи програють. Просто грають. Навіть забороняють говорити рахунок, щоб діти не травмувалися. У нас зараз щось схоже на такий принцип на цьому турнірі. Команда програє, але тренер не нагнітає. Ми пояснюємо, що все добре, головне, що ви берете участь. Ось так працюємо.

- Але за рік, коли дівчата підростуть, тренер їх вже ставить у жорсткі рамки результату.
- Виходить, що так, але у принципі головні цілі у баскетболі у нас які? Виховати гравців для збірних команд, для національної збірної, кадетської, юніорської, до цієї мети треба йти. А ще багато часу є. Ще є час підготуватися. Це перше. Друге – ви ж розумієте, от скільки зараз дітей зібралося на турнірі, не усі стануть великими спортсменами. Але кожний долучиться до світу спорту. А світ спорту – це особливий світ. Ти у нього потрапляєш і він на все життя залишається у тобі. Я навіть дивлюся по своїй доньці – контакти, це тільки баскетбольні. У них мережа павука. Уся Україна спілкується між собою не тому, що вони в одній школі вчаться, а тому що вони баскетболістки. Це об’єднує нас усіх.

- Залишається запитати, скільки вартує – прийти до баскетбольної секції?
- Безкоштовно. У нас з Ларисою Миколаївною безкоштовно. Так, ми виїздимо на змагання за свій рахунок (батьків - ред.), форму купляємо також, а тренуємо… ми працюємо у ДЮСШ-3, тому у нас секція безкоштовна.

- Якщо ви стільки років працюєте, то, напевно, хтось з сьогоднішніх збірниць досяг високого рівня завдяки вам?
- Коли ми прийшли на матч Україна – Сербія, нам на очі набігли сльози. У команді грають наші рідні дівчата. Не просто когось там побачив, а знаєш кожної характер. Знаєте, навіть іде гра, і я відчуваю, що зараз треба ось цю ставити. Вона у даній ситуації конкретній може вирулити. А цю не можна ставити. Знаєте як? Тренер збірної приходить і уходить. Зрозуміло, вони молодці, вони мають за короткий проміжок часу відчути кожного гравця. А ми їх знаємо багато років з Ларисою Миколаївною.

- Але ж Володимир Холопов теж має право керувати процесом і це йому вдалося судячи з перемоги.
- Звичайно ж, але я просто хотіла сказати, що ми багато років знаємо дівчат.

- Ви третину команди знаєте?
- Та взагалі то усю команду. У нас не тренувалися тільки Бережинська і Дорогобузова. Усі інші тренувалися. Покайова-Ольховик, Зарицька, Лисюк-Білоцерковська, вони у нас дуже багато років були. Мірчева тренувалася, щоправда її у збірній цього року нема. Ну, усі. Оля Дубровіна була, з кожною ми попрацювали, кожну відчули. А що таке збірні? Це кадети, юніори, молодіжка. Аліна Ягупова у нас у клубі грала. Регіна був у вищій лізі клуб. Вона у нас два сезон грала. Знов таки – кадети, юніори, молодіжка. Ці дівчата у кожній команді по два роки грають. Тобто вони у нас 6-8 років були фактично. Ми з ними влітку працювали. Тому я ж кажу – рідні. Після гри обнялися – знаєте, це дуже приємно.

- Ну то що, є порох у порохівницях в українського жіночого баскетболу? 
- Вони вирулять. Важко, звичайно, зараз. Але цікаве покоління росте. Я дивлюся – у нас якийсь час був певний провал. Важка ситуація була у 90-ті, тренери пішли на інші роботи. Зараз нас теж мало, я про жіночий баскетбол. Але ті острівки, які залишилися, знаєте, працюють, і добре працюють. Звичайно, хотілося б, щоб цих острівків більше було. Дуже мені подобається, як зараз працює Ровно, школа рівненська. Там кожний рік народження наявний, у нас з ними конкуренція по кожному віку йде. Є школи з традиціями, і на них триматиметься наш баскетбол.

- А ви чули, що Марина Ткаченко допомагає командам КСЛІ, співпрацює з Євгенією Кочергіною.
- Вони давно співпрацюють. Євгенія Григорівна з Оленою Федченко працюють, і Марина Ткаченко долучається до виховання гравців.

- У Євгенії Кочергіної не надто райдужні думки щодо майбутнього українського жіночого баскетболу.
- Знаєте, що я скажу – Євгенія Григорівна приміряє усе на себе, вона великий гравець. Вона дуже талановита людина. І те, як вона ставиться до спорту і до баскетболу, вона прагне прищепити це ставлення сьогоднішній молоді. Але часи трохи змінилися. Неможна приміряти на інших, на сьогоднішніх дітей. те, що ти на себе приміряв. Сьогодні нема таких фанатів, якою є Євгенія Кочергіна. Але треба лавірувати, треба зараз шукати і знаходити фанатів таких. Вона дуже вимоглива до себе і до інших, тому у неї перспективи, як ви кажете, не дуже райдужні. А я вважаю, що…

- Все добре, все відмінно!
- Ми з Ларисою Миколаївною нещодавно повернулися у дитячий спорт, бо раніше з дорослими працювали. І ви знаєте, у нас зірка попереду світить, ми бачимо, куди рухатися.

- Ну добре, скільки матчів провела на Юніорс кап кожна команда?
- По три гри кожна команда. По дві гри на попередньому етапі, а тепер у палаці спорту – фінальна стадія. Це пробний турнір, далі буде краще.

- Де жили дівчата?
- Ми замовили хостели у центрі. Олімпійський костел, а Полтаву розселили у себе по домівках. Допомогло місто Вишневе, розмістило Вінницю задарма. Таким чином ми виживаємо, тому що допомагаємо одне одному. Бачите, 6 команд – це багато. Ось зараз усі зібралися, чекають параду. І якщо турнір з року в рік проводитиметься, буде престижним. Колись подібний турнір пам’яті Ігоря Ткаченка проводився. Я досі згадую. То було щось неймоірне, на кшталт чемпіонату Європи. Хотілося б щось подібне тому турніру зробити і з цим проектом.