Леся Полуяхтова: один у полі не воїн

Леся Полуяхтова чверть віку працює з дітьми, відкриваючи їм світ баскетболу. Робити це у столиці, де у дітей є багато принад, непросто. Навіть у кам’яних джунглях київського "Шанхаю" – на Позняках, де дітей, здається, море. Приводом до спілкування став фінальний матч Чемпіонату Києва серед хлопців 1999 р.н. У ньому команда СДЮШОР-16, яку тренує Леся Полуяхтова, поступилася БК Тейваз 50:62. Тож, розпочали ми з аналізу гри.

-  Трапилася дуже проста річ – у нас хлопці молодші, ніж у команді-суперниці. У них усі 1999 р.н., у нас таких тільки три гравця. Інші – молодші. Фізично ми не впоралися. На три чверті сил вистачило, а потім вони розтанули. Потрібно усвідомлювати – фізичні кондиції у дітей з різницею у рік-два відрізняються. Треба працювати.

- З іншого боку, у вас у команді є такі хлопці, про яких неозброєним оком можна сказати, що вони перспективні. Войналович, наприклад?
- Ви знаєте приказку: один у полі не воїн? Нажаль, один проти п’ятьох не може захиститися. Так, Андрій Войналович – прекрасний гравець. Він член збірної України U-16. До того ж він там на позиціях лідера. Але боротися одному проти п’ятьох складно. Не хочу применшувати здібності інших хлопців, дається взнаки різниця у віці.

- Ну добре, у ваших сьогоднішніх суперників (БК Тейваз) є клуб, вони відбирають туди найкращих. Яким чином цей процес відбувається у вас?
- В моїй команді грають хлопці, які вчаться у звичних загальноосвітніх школах. Відбір відбувається, як і в усіх тренерів. Тренери намагаються відібрати більш перспективних хлопців з хорошими антропометричними даними. Але на сьогоднішній день дуже складно залучати дітей до занять баскетболом. Багато причин є, з яких вони не хочуть ходити, але стараємося відбирати.

- Ви приходите до шкіл на урок фізвиховання і передивляєтеся дітей, чи у вас є знайомі вчителі-фізруки, які кажуть: Олеся, подивись ось на цього хлопця?
- Є і так, і так. І ходжу до шкіл відбираю, і є вчителі, які мають мій телефон, є знайомі, які одне одному передають інформацію. Я вже давно працюю у цій школі (СДЮШОР-16 – ред.). І особисті контакти спрацьовують.

- Як ви мотивуєте дітей, викликаєте у них цікавість до баскетболу?
- Я проводжу набір серед дітей, які вчаться у другому-третьому класах. Я намагаюся залучити маленьких дітей. Їх простіше зацікавити. Вони ще не настільки захоплені гаджетами, комп’ютерними іграми. Те, що діти, з якими починаю працювати, маленькі – це їхня перевага.

- Спальний масив Позняки насправді це кам`яні джунглі, найщільніша забудова, найзаселеніший район міста. Такий собі Шанхай у мініатюрі. Тут дітей море. Відтак, має бути вибір?
- Погоджуюся, дітей дійсно багато. У моєї дитини у класі 38 учнів. Але не треба забувати, що у кожній школі є великий теніс – раз, карате – два, і ще у нас є багато додаткових занять – англійська, математика, тощо. Тому, попри те, що дітей багато, їх так само складно набирати, як і у тому районі, де їх бракує.

- У вас діти, що ходять до секції, добре вчаться?
- Ні за кого не ходжу, не прошу. Добре вчаться.

- Скільки років ви вже працюєте з дітьми?
- Восени виповниться 25 років відтоді, як почала тренерську діяльність. Багато років тренувала дівчат, але потім була змушена перейти на хлопчиків.

- А чому?
- Дівчат стало дуже проблематично набирати. Ви бачите, який в Україні рівень жіночого баскетболу? Дівчата просто, як мамонти, відмирають. Вони не хочуть іти займатися спортом. Зараз у дівчат дещо інші погляди на життя – модельний бізнес, танці... Дуже складно. Тому довелося перейти на хлопчиків.

- Тоді повернемося до хлопчиків. Скажімо, Войналович, за яких умов він може вирости у гравця Суперліги для початку.
- Звичайно ж, мені як тренеру, хотілося б, щоб він прогресував і досягнув чогось. Усе залежить тільки від нього, наскільки він буде старатися. Він дуже працелюбна дитина, віддається роботі на кожному тренуванні. До збірної U-16 дивом потрапив, але він довів, що він потрібен команді. Буде чемпіонат серед кадетів 1998-го року, його запросили на перегляд до збірної U-18 попри те, що він на рік молодший. Будемо сподіватися на його прогресс. У Андрія батьки гандболісти, мама у минулому дуже відомий гравець, людина світу, людина року, не знаю, як правильно висловитися (Олена Цигиця – лідер збірної України з гандболу кінця 90-хх-середини нульових, бронзова призерка Олімпійських Ігор в Афінах-2004, - ред.). Знаєте, як кажуть – на дітях геніїв природа відпочиває. Але цей випадок є виключенням. На ньому природа не відпочила. Він дуже розумний, працелюбний, усе залежить від нього – наскільки він захоче далі гризти цей баскетбольний хліб і прагнути більшого. І від мене теж залежить, як від тренера.

- Інші хлопці у команді бачать, що він лідер, конфліктів не виникає?
- Абсолютно ніяких конфліктів. Мало того, щоб ви розуміли, капітан команди у нас хлопчик 2002-го року народження. Найменшого зросту – Микита Шумейко. То ж, конфліктів нема, дружелюбний колектив.