Олексій Чигринов: мрію про золоті медалі разом із Запоріжжям

Новачок запорізького клубу про свою баскетбольну родину, адаптування у новому колективі, мрії найближчі й віддалені.

-    Олексію, хто є твоїм кумиром у баскетболі?

-    Я у захваті від гри американського професіонала Кріса Пола. Та скільки себе пам’ятаю, не тільки в баскетболі, а й взагалі у житті  прикладом для мене був і буде мій батько Ігор Миколайович. У його послужному списку виступи за армійські клуби Львова та Києва, луганський "Спартак" і навіть кілька матчів у складі запорізького "ФЕРРО" (у 2001 році). Тренерська ж кар’єра батька пов’язана з молодіжними складами "Дніпра", "Черкаських Мавп" і "Будівельника", з основою дніпродзержинського БК "ДніпроАЗОТ", БК "Кіровоград" і кременчуцького "Кременя", а також черкаською жіночою командою "Марель".

-    Пишаєшся тим, що ти – представник баскетбольної династії?

-    Я б застосував ширше визначення – великої баскетбольної родини. Моя мати, Людмила Василівна, грала за дніпропетровську "Сталь", а, завершивши активні виступи у баскетболі, стала дитячим тренером, і баскетбольну азбуку я пізнавав під її орудою. Сестра Альона виступала за "Дніпро", бердянську "Чайку" і черкаську "Марель", захищала кольори молодіжної збірної України, має диплом тренера.

-    Виходить, доля кожного члена вашої родини тісно пов’язана з баскетболом.

-    Я ж іще не всіх перерахував. Чоловік Олени Дмитро Балабан – гравець запорізької "Хортиці", яка представлена в альтернативному чемпіонаті Суперліги. За цю ж команду грає й мій кум Олексій Жук. Та й дружина моя Марина шкільних і студентських років також віддавала вільний час баскетболу.

-    У твоїй ігровій біографії БК "ЗАПОРІЖЖЯ" - шостий клуб. А в якому із п’яти попередніх ти почувався найкомфортніше?

-    Усюди – по-різному. В кожному місті є свої плюси, але найкраще все ж таки – вдома, у Дніпропетровську. Втім, і в черкаському клубі атмосфера  була відмінна.

-    Батько тебе тренував юнацьких років у дублюючих складах "Будівельника" і "Дніпра", потім – у Дніпродзержинську. А чому ти зараз не з ним у Кременчуку?

-    Це болюча тема. Важко бути гравцем у команді, яку очолює твій батько. Подвійна відповідальність лежить на обох. Хтось думає, що до сина тренер застосовує послаблені вимоги, а в основному це навпаки.

-    Батько стежить за твоїми виступами?

-    Звісна річ. Як і я за його "Кременем", на якого невдовзі чекає участь у чвертьфіналі Суперліги. Ми постійно на зв’язку. Моя родина – це найдорожче, що в мене є.

-    Як виник варіант із БК "ЗАПОРІЖЖЯ" ?

-    Минулий сезон був для мене важким: постійні переїзди, пов’язані зі зміною клубів. І, коли летів із Тбілісі додому, агент зателефонував мені й запропонував спробувати себе в запорізькій команді.

-    Тобі подобаються умови, які тобі запропонувало керівництво БК "ЗАПОРІЖЖЯ"?

-    Мене і дружину тут усе влаштовує. Клуб для нас орендує квартиру поблизу стадіону "Славутич-Арена".

-    Яке враження на вас справляє місто?

-    Ми ще недостатньо з ним ознайомилися, щоб робити висновки. Хіба що центральну магістраль вже вивчив. Часу обмаль для прогулянок: тренування, ігри, виїзди на матчі до інших міст. Щоправда, кілька разів їздив у гості до сестри (вони мешкають у правобережній частині Запоріжжя).

-    Чим займається твоя дружина?

-    В неї дуже важка робота – вона мною займається (сміється), щоб я завжди був у формі.

-    Олексію, ти так вдало дебютував у команді Дмитра Щиглінського, набравши у виїзному матчі в Черкасах 18 очок, але в наступних матчах твоя результативність різко знизилася. В чому причина?     

-    Я не вважаю особисті очкові показники головним критерієм ефективності гравця та й статистикою особливо не переймаюсь. Між іншим, матч у Черкасах ми програли, й особливої радощі від тих 18 очок я не відчував. Були в мене й відверто невдалі ігри, як, приміром, у Миколаєві, але там виграли, і це – головне. Мушу визнати, що я ще остаточно не адаптувався в команді, як кажуть у таких випадках, не знайшов себе.

-    І все ж таки, з кимось із одноклубників уже знаходиш взаєморозуміння?

-    Для мене, як для гравця задньої лінії, важливо знайти контакт з високорослими одноклубниками – Яковом Змітровичем, Антоном Буцом та Антоном Саєнком.

-    Ти захищав кольори юнацької та молодіжної збірних країни. А за національну команду України мрієш зіграти?

-    Звісна річ. Це – мета кожного спортсмена.

-    Як ти вважаєш, може запорізький етап твоєї кар’єри наблизити її?

-    Я цього завжди прагнув. Єдине, що може завадити, - стан здоров’я, а конкретно – травма спини, якої я зазнав торік у кубковому матчі. Час від часу вона нагадує про себе, і я відчуваю дискомфорт, з’являється невпевненість. Тоді приходить на допомогу лікар БК "ЗАПОРІЖЖЯ" Андрій Семенов. Він неодноразово зустрічався з подібними проблемами. Треба знайти таку грань, щоб і команді допомогти, й не нашкодити собі.

-    Навантаження в запорізькій команді у порівнянні з тими колективами, за які ти виступав раніше, підвищені чи занижені?

-    Нормальні навантаження. Щоправда, коли я почуваюсь недобре, мені дають мінімальні поблажки. Якщо травма спини дається взнаки, можу 5 – 10 хвилин перепочити.

-    Чи є в тебе ще якісь заповітні мрії? Скажімо, найближча і найвіддаленіша.

-    Щодо другої, скажу так: упливти б всією сім’єю на який-небудь острів, де завжди тепло (сміється). Що ж стосується баскетболу, мрію виграти перше місце в чемпіонаті України. Минулого року я був близьким до цього разом із "Дніпром". Ми зупинилися за крок до золотих медалей. І все ж таки я хочу досягнути цієї мети.

-    З якою командою?

-    Нині я – гравець БК "ЗАПОРІЖЖЯ". Отже, саме з цим клубом.

-    А як ти вважаєш, потенціал запорізької команди дозволяє зазіхати на перше місце?

-    Гадаю, немає нічого неможливо. Треба тільки дуже прагнути першого місця. Інакше, навіщо наші зусилля?

-    Твій улюблений елемент баскетбольної гри?

-    Гадаю, що передача.

-    Тож дозволь на завершення нашої бесіди побажати тобі стати королем результативних передач.

-    Дякую!