Патріарх Рівненськоії боротьби

Свій тренерський шлях Павло Васильович Леонтьєв, розпочав у підвалі майже 50 років тому. За часи тренерської роботу підготував понад 20 майстрів спорту. Сьогодні досвідчений наставник стараннями небайдужих колег створив прекрасний зал боротьби в ДЮСШ-1, де тренувати малечу йому допомагають Михайло Литвинчук та молоді тренери - Ігор Скамига та Ярослав Петришин. Манерою говорити Павло Васильович нагадав мені Віталія Коротича, відомого поета та публіциста. Павло Васильович не підвищує тону, має спокійний голос, мудра посмішка не сходить з його обличчя. 

 

 

До Рівного молодий спеціаліст приїхав з Луганська. Своїм фанатичним ставленням до боротьби цей скромний чоловік створив у Рівному цілу борцівську школу. Колишні учні Леонтьєва сьогодні розвивають боротьбу в Рівненській області. В Костополі підняв боротьбу Анатолій Філанович, в Кузнєцовську - Михайло Федорчук та Сергій Кіреєв, в Березні - Володимир Момотюк, Віктор Огороднік й Станіслав Коваль, який самостійно торував свій шлях. 

- Потрібно вміти говорити й переконувати людей, - впевнений Павло Васильович. Звичайно, сьогодні щоб поїхати на змагання чи вирішити будь-яке питання потрібні кошти. Кожен знайомий допомагає нам чим може. Один учень дав сто гривень, другий 500 і ми їдемо боротись. З ремонтом залу допоміг мер міста - Володимир Хамко. Раніше ми жили в одному дворі, згадує Павло Васильович, і я ганяв його малим. Боротьбою він не займався, але мене слухався. Коли постало питання щодо залу, в якому раніше був нічний клуб, ми звернулися до мера. На зал претендували і боксери, і кікбоксери, але Володимир Євгенович віддав приміщення під боротьбу. Він мене поважає і завжди готовий прийти на допомогу. 

 

 

Наші тренери повинні турбуватися про своїх вихованців і створювати їм належні умови для навчання та роботи, аби вони продовжували боротися, рости і прославляли свою область. В нашій справі головне - любов до боротьби. Очі мають горіти. Коли починав тренером, отримував 80 карбованців. Ми взагалі не думали про зарплату. 

На пам"ятнику Михайлу Прживальського на Яссик-Кулі (Кіргізія) орел міцно тримає листа з картою Азії і на монументі є такі слова: "Бажання мандрувати - це стан душі. Якщо воно є, то є. А якщо ні, то навіщо починати?" Тренерська робота - це стан душі...

 

Коли вкрай потрібні гроші, Павло Васильович звертається про допомогу до колишніх учнів. В самих складних питаннях турбує успішного бізнесмена Володимира Ковальця. Завжди матеріально допомагає борцям підприємець - Сергій Литвинчук. Ми теж всім намагаємся допомогти, підкреслює тренер, тому й нам завжди йдуть на зустріч. Нашого борця - Олега Киселя через безпідставне звинувачення у шахрайстві посадили за грати. Його підставив партнер. Ми не залишили Олега в біді і весь час йому допомагали. Сьогодні Олег поновив бізнес і по можливості допомагає нам. 

 

 

В 2009 році Павло Васильович через проблеми з хребтом близько 4 місяців опинився прикутим до ліжка. Робити операцію спеціалісти побоювалися. Не було гарантій, що операцію вдасться провести успішно. Ніхто не вірив, що я знову встану, пригадує тренер. Однак завідувач неврологічним відділенням міської лікарні - Миколи Григорович Тимощук, операцію провів блискуче. Невдовзі хірург отримав звання "Заслуженого лікаря України". 

- В цьому житті все можливо, - крізь посмішку мудрих очей говорить Павло Васильович. - Пам"ятаєте, як у казці: баба била не розбила, дід бив не розбив, а мишка хвостиком торкнулась й розбила. Іноді борці нагадують мені тоненького хвостика, який здатен творити дива...

 

Автор статті: Олександр Пастухов