Вищий пілотаж військових льотчиків на стадіоні

15:40 | 12 декабря 2017
Спогади Юрія Тумасова про незвичайну церемонію святкування у 1995 році піввікового ювілею перемоги у Великій вітчизняній війні.
 
У плані заходів ФЛАУ, присвячених 50-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні було визначено три головні завдання. А саме:
підготувати спецвидання журналу "Легка атлетика", присвячене героїзму спортсменів-легкоатлетів у ВВВ; нагородити ветеранів тієї війни, які приймали активну участь в житті ФЛАУ, цінними подарунками; організувати та здійснити спеціальну програму відкриття, яку можна було втілити в життя тільки з військовим гвинтокрилом.
Остання ідея виникла через небажання стандартного відкриття змагань з обов"язковими рапортами вищим чиновникам. Задум, який поступово оформився в майже фантастичну подію, залишався для всіх таємницею, за винятком кількох її ініціаторів та виконавців. Скажу тільки, що за успішного його виконання ми б мали наочну демонстрацію своєрідного зв"язку між героїзмом спортсменів-легкоатлетів на полях ВВВ, їхніми спортивними досягненнями у післявоєнні роки та відповідальністю сучасної молоді перед цими ветеранами та країною за всебічну старанну підготовку до Олімпійських ігор 1996 року й подальший гідний виступ національної збірної команди Незалежної України в Атланті.
 
Перше завдання було вирішено заздалегідь, бо ми до нього готувалися з початку року. Зустрічалися із ветеранами, верстали матеріали. Усе це лягло на плечі Людмили Радченко, майстра репортажів про змагання, нарисів про найкращих спортсменів і тренерів, аналітичних статей про доленосні спортивні події у вітчизняній легкій атлетиці. За плечима цієї журналістки було вісім років у складі збірної команди СРСР, золота медаль чемпіонату СРСР за перемогу в стрибках у довжину (1960 р.) та п"яте місце у цьому ж виді програми на XVII Олімпійських іграх у Римі. Людмила Миколаївна – Заслужений працівник фізичної культури і спорту України. Із видавництвом «Кобза», яке мало видати журнал, також усе було вирішено.
 
Подарунки ветеранам вже були в наявності, навіть враховуючи конкретні розміри взуття, оскільки про це ми подбали ще тоді, коли підписували договори зі спонсорами.
 
Світ не без ризикованих ентузіастів
 
Питання ж про посадку бойового гвинтокрила на зеленому полі тодішнього Республіканського стадіону та на верхньому стадіоні (спорткомплексі) було у компетенції їхніх директорів — Сергія Демидова та Бориса Онищенка, міських урядовців та, природно, командування Київського військового округу.
Під час посадки гвинтокрила через його вагу та роботу гвинта міг бути пошкоджений зелений газон поля. А його ж із знанням справи та науковим підходом старанно формували та доглядали фахівці стадіонів. На верхньому ж полі треба було подбати про безпеку людей, котрі в цей час могли перебувати на стадіоні, та працівників, які мали перенести обладнання з місця приземлення.
 
Дякувати Богу, обидва директори були моїми однодумцями, друзями, вмілими керівниками спортспоруд, які не боялися брати на себе відповідальність та були здатні передбачити перспективний розвиток подій.
 
Відступ перший
Борис Онищенко — заслужений майстер спорту, чемпіон і двічі срібний призер Олімпійських ігор, чотириразовий чемпіон світу з сучасного п"ятиборства. Сергій Демидов — майстер спорту з метання списа, свого часу - член збірної команди України з легкої атлетики. Обидва після активних виступів у спорті тривалий час працювали на стадіонах й утримували споруди в зразковому стані. Постійно оновлювали інвентар та обладнання згідно міжнародних стандартів. Вони пишалися масовістю проведення на підпорядкованих їм об"єктах: міських, всеукраїнських та всесоюзних змагань, включаючи чемпіонати та Кубки СРСР, матчеві зустрічі СРСР-США, СРСР-НДР, Україна-Румунія, Україна-Чехословаччина-Угорщина, Україна-Англія, міжнародні Динаміади, фізкультурно-спортивні свята, Спартакіади, Всеукраїнські літні спортивні ігри...
 
Та повернімося до турбот із гвинтокрилом. Київська влада мала дати дозвіл на політ над містом військового гвинтокрила за маршрутом: військова база — Черепанова гора (верхнє поле стадіону) — посадку на полі Республіканського стадіону, а також його відліт до пункту постійної дислокації. Усі ці питання вдалося вирішити достатньо просто, оскільки до них поставилися не тільки з розумінням, а й із всебічною дружньою підтримкою. Просто для всіх це було щось нове, незвичне, і саме тому - цікаве.
 
Питання ж про гвинтокрил ми попросили вирішити відомого стрибуна у висоту, мсмк Володимира Журавльова, який тоді працював тренером у СКА (сьогодні він вже полковник, Заслужений тренер України).
 
Відступ другий
У тренерському послужному списку Володимира Костянтиновича Журавльова – велика когорта чемпіонів та призерів України, зокрема і срібний призер зимового чемпіонату Європи Олександр Котович (1985 р., Афіни). Цей спортсмен, як для стрибуна у висоту, зростом не вражав (181 см), але його найкращий результат — 235 см – перевищував його зріст на 54 см!
 
Як на мене, то саме Сашко Котович був для молодого тренера тією золотою рибкою (пам"ятаєте казку О. Пушкіна «Про рибака і рибку»), після блискучого стрибка якого мало здійснитися ще три бажання наставника.
 
Два вже здійснилися. До Олімпіади-1996 він підготував учасника тих ігор, мсмк В"ячеслава Тиртишника, який сьогодні є державним тренером збірної команди України з легкої атлетики. Далі Володимир Журавльов підготував чемпіона світу 2005 року, учасника Олімпіади-2008 Юрія Крамаренка. Я не маю сумніву, що буде виконано і третє бажання цього наставника стрибунів — сходження на олімпійський п"єдестал одного з молодих атлетів, з якими він тепер працює.
               
Отже, з листом за моїм підписом, Володимир Журавльов зустрівся з начальником армійської авіації сухопутних військ України полковником Олександром Корнійцем (до речі - чемпіоном Спартакіади народів СРСР з вертолітного спорту), не тільки високим професіоналом але й спортсменом по духу. Можна уявити, яких асів він брав під своє крило. Тож ми не тільки отримали від нього «добро» на нашу майже циркову заявку, але саме за його наказом три кращих вертолітника його підрозділу (як згодом з"ясувалося – чемпіони світу з вертолітного спорту) мали розробити маршрут гвинтокрила, враховуючи усі можливі ризики перельоту над містом та посадки у чашу стадіону в центрі зеленого поля.
 
Свято з сюрпризом
 
Володимир Костянтинович ніколи не розповідав скільки часу тривали ті переговори, але питання було вирішено, до того ж без будь-яких фінансових витрат для Федерації легкої атлетики, такий от подарунок!    
   
Свято відбулося в травні під час проведення Кубка України. День був невдивовижу сонячним і теплим. Усі учасники параду (а їх було близько 400 чоловік) урочистим маршем пройшли від Бессарабських воріт по доріжкам стадіону до фінішу бігових дистанцій. Командуючий парадом суддя Всесоюзної категорії О.В. Кошкаров усіх розвернув обличчями до зеленого поля. Настала черга ветеранів війни. Вони пройшли перед лавами вишуканих спортсменів, суддів, спонсорів у колоні по одному під супровід військових маршів - часів їхньої бойової молодості. Диктор представляв кожного з них під гарячі оплески присутніх.
 
Ймовірно, що в учасників параду, які стояли спиною до трибун, викликала подив ця незвична форма проведення параду без керівників, бо тільки головний суддя змагань та командуючий парадом стояли поруч.
 
 
Все було зроблено по затвердженому розкладу із дивовижною точністю, синхронно та несподівано. Раптом над стадіоном завіс гвинтокрил, який з ювелірною точністю приземлився у центр футбольного поля. З нього ми вийшли з двома прапорами. Я — із прапором України, а полковник Леонід Литвиненко, срібний призер з десятиборства Олімпіади-1972 — із Олімпійським прапором, на якому були нанесені п"ять кольорових олімпійських кілець. Він був вручений Федерації в 1994 році за успіхи у розвитку олімпізму в Україні та за спортивні досягнення її легкоатлетів на міжнародних змаганнях. Ми підійшли до межі футбольного поля, орієнтуючись на середину колони учасників, і до нас підійшли головний суддя і командуючий парадом.
 
В учасників параду та глядачів посадка гвинтокрила спочатку викликала здивування, а згодом захоплення. Такого виносу прапорів та ще й із справжнього військового гвинтокрила легкоатлетична громада ніколи і ніде не бачила й навряд чи ще побачить. Задум незвичного свята вдався на всі сто!
 
Відступ третій
Гвинтокрилом керувало два пілоти, а третій, коректувальник, сидів на трибуні стадіону, підтримуючи радіозв"язок із двома першими. Я і Литвиненко піднялися на борт на верхньому полі стадіону. В польоті роздивлялися з незвичного ракурсу всі знайомі вулиці та будинки - починаючи від Печерська, Маріїнського парку, Хрещатику, Бессарабки... «Зависли» над Палацом спорту, очікуючи сигналу зі стадіону. Як тільки диктор представив усіх ветеранів, почали спуск. Далі ви вже все знаєте. Додам, що поява гвинтокрила була справжньою несподіванкою, бо про цей задум знали лічені особи, які про це не розповсюджувалися. Наші вправні пілоти вже втрьох піднялися в повітря, ще раз продемонструвавши свою майстерність в управлінні ним в екстремальних умовах, викликавши у всіх присутніх при цьому почуття здивування та гордощів. Певен, що таке «винесення прапорів» більше не повториться, а ту ювелірну посадку гвинтокрила у чашу стадіону можна було занести до Книги рекордів Гіннеса.
 
Квіти від школярів та дороговкази ветеранів
 
А далі було нагородження ветеранів подарунками від спонсорів і вручення квітів школярами середньої 145-ї школи, якими керував старший вчитель Р.В. Ланісман (суддя Республіканської категорії, справжній ентузіаст розвитку легкої атлетики та непересічний організатор урочистих спортивних церемоній). Діти дуже відповідально із щирим хвилюванням од усього побаченого і почутого вручали квіти сивоголовим підтягнутим колишнім воїнам, груди яких прикрашали бойові нагороди.
 
 
У відповіді ветеранів пролунали звернення до спортивної молоді, як до символу нації, та накази гідно представляти Незалежну Україну в світовому спортивному співтоваристві.
 
Тож Федерація зробила все можливе, щоб нестандартно поздоровити ветеранів із їхніми героїчними подвигами на фронтах війни та об"єднати символіку Перемоги із підготовкою до першої для Незалежної України Олімпіадою 1996 року, яку приймала Атланта (США).
 
І крапля дьогтю
 
На жаль ці спогади не тільки приємні. Злостивці, а без них не обійшлося, ще тривалий час обговорювали тему гвинтокрила. Що поробиш, заздрість завжди супроводжує безініціативних і нерішучих людей. Але ще з дитячих казок ми знаємо, що добра ініціатива завжди перемагає в герці зі злом і заздрістю.
 
І ще. Ми всі хотіли би бачити той Олімпійський прапор, що його ніс Леонід Литвиненко, в офісі Федерації легкої атлетики. Проте, хтось, втративши совість, «прихопив» його, як приватну власність. Такий прапор має завжди бути із Королевою спорту, як символ наших великих досягнень у минулому і очікуваних майбутніх перемог. Може саме його відсутність не дозволяє 20 років поспіль легкоатлетичній збірній команді повторити успішний виступ, який вона мала в Атланті 1996 року?
 
Юрій ТУМАСОВ — президент ФЛАУ у 1991-1996 роках
Источник
Комментарии
Легкая атлетика 12:55 | 17 января 2018 Ігор Гоцул: «До кінця року в Кропивницькому має з’явитися ще два легкоатлетичних об’єкти» Легкая атлетика 16:55 | 16 января 2018 Юрій Тумасов про Бориса Івановича Юрченка Легкая атлетика 12:40 | 16 января 2018 Чемпіонат України-2018 у приміщенні має стати найкращим в історії нашої легкої атлетики! Легкая атлетика 11:55 | 16 января 2018 На Донеччині відкрили легкоатлетичний рік Легкая атлетика 11:40 | 16 января 2018 Щодо реінтеграції спортсменів та тренерів, які проживають на тимчасово окупованих територіях Легкая атлетика 10:55 | 16 января 2018 Юрій Кіщенко: повернення до стіпльчезу Легкая атлетика 01:10 | 16 января 2018 Юніорський світовий рекорд у приміщенні Дуплантіса і перемога Європи на Great Edinburgh XCountry Легкая атлетика 00:10 | 16 января 2018 Касьянов перемагає у Франції, Цихоцька – у США Легкая атлетика 04:10 | 15 января 2018 Ольга Саладуха: «Цієї зими в пріоритеті – домашні змагання, на яких і відбиратимуся в Бірмінгем» Легкая атлетика 03:55 | 14 января 2018 Христина Стуй: «Норматив на чемпіонат світу штурмуватиму на Меморіалі Батруха та Юшка»